Нарешті холодні дощі відійшли , і сонечко знову розфарбувало все навколо у прекрасні кольорові фарби. Тепер можна бачити блакитне небо з пишними білими хмарками , світло зелені молоденькі дерева , які легенько тріпоче ветер , червонуй дах сусіднього будинку , привітно заглядає у моє вікно. Стало легко і весело , у сонячний день завжди легко радіти , і навить сумувати не так важко.
Сьогодні також дуже важлива дата для мене особисто бо сьогодні жень народження однієї з моїх улюблних письменниць, яка відкрила для мене світ зарубіжної і зокрема англійської літератури - Шарлотти Бронте
Шарлотта Бронте народилась в 1816 році в небагатій сім "ї, ставши третьою дитиною з шести. Двоє сестер Шарлотти померли, а четверо інших дітей в дуже ранньому віці почали писати казки і оповідання, населяючи їх власними іграшками і вигаданими персонажами. Шкільні роки Броне, проведені в інтернаті для дівчаток, стали матеріалом для багатьох її романів і оповідань: бідна дівчинка зазнала багато лиха, через свою сильну близорукість, ірландський акцент і бідний одяг. У 1842 р. Шарлотта й Емілія поїхали в Брюссель і потрапили в бельгійський пансіон, сподіваючись у досконалості опанувати французьку мову. Це був задум Шарлотти. У них не було грошей, щоб платити за навчання, але вони узялися викладати англійську мову ученицям пансіону. Навчання в пансіоні очолював Костянтин Еже, чоловік директриси , дуже освічена людина, знавець літератури. Він по першому ж французькому творі, написаному молодими англійками, зрозумів їхню обдарованість і пророчив їм письменницьку славу. Його порада Шарлотті і віра в її талант стали для неї величезною підтримкою. Їй випало нещастя покохати місьє Еже - одружену людину. Звичайно, це була піднесене кохання, більше схоже на дружбу. Але мадам Еже влаштувала грандіозний скандал чоловікові і молодій учительці, зажадала її від'їзду. У дуже переломленому вигляді ця трагічна любов відбилася в романі "Джен Ейр", в історії містера Рочестера, прикутого навік до неврівноваженої і злої істоти. Навіть сама його зовнішність - масивний квадратне чоло, тверді обриси губ і підборіддя - повторювала в якийсь мірі риси місьє Еже. Сестри Бронте намагалися відкрити свій пансіон для дівчинок. Саме для цього вони одержали освіту в Брюсселі. Їм також хотілося не розлучатися більше, не працювати гувернантками в різних кінцях Англії, а жити і трудитися разом. У них були всі дані для задуманого підприємства: педагогічний досвід, освіта, бездоганне знання французької мови. Але в них не було ні грошей, ні зв'язків, і ніхто не приїхав учитися в похмурий і бідно обставлений пасторський будинок на цвинтарі. У 1846 р. сестрам Бронте вдалося нарешті видати збірник своїх віршів. Вони видали їх під псевдонімом братів Белл. У 1847 р. вони послали (під тим же псевдонімом) лондонським видавцям свої романи. Романи Емілії ("Грозовий перевал") і Ганни ("Агнес Грій") були прийняті до друку, роман Шарлотти "Учитель" - відкинутий. Але вона вже працювала над другою книгою, і наприкінці 1847 р. роман "Джен Ейр" побачив світло і мав великий успіх. Але слава не принесла трьом бідним дівчатамм щастя. Їхньої сили були вже надламані труднощами і непосильною працею. Любий брат Бренуелл гинув від туберкульозу. Від нього заразилася спочатку Емілія, що віддано доглядала за ним , потім - Ганна. Усі вони вмерли протягом 1849 року. Шарлотта залишилася одна з дратівливим, сліпим батьком, без любих супутниць, з якими звикла ділятися кожною думкою. Вона працювала над своїми новими книгами. Наприкінці 1849 р. вийшов роман "Шерли" - про рух луддитів. Він був навіяний живими враженнями від чартистського руху що почав розпалюватися . У 1853 р. був опублікований роман "Вильетт", найбільше автобиографичний: у ньому відтворений побут бельгійського пансіону, з яким було пов'язано стільки спогадів. Згодом у будинку Патріка Бронте з'явився новий мешканець - молодий священик Артур Белл Ніколе. Його призначили помічником осліплого батька Шарлотти. Новий пастор закохався в прославлену романістку, просив її руки. Але Патрік Бронте не хотів і чути про цей шлюб. Він не заважав своїм дочкам писати, пишався їхньою літературною популярністю, але не допускав і думки про їхнє заміжжя. Відкинутий шанувальник вирішив стати місіонером і виїхати в Індію. Шарлотта попорощалася з ним біля хвіртки і помітила, що він плаче. Цього вона не витримала, наздогнала його і сказала, що буде його дружиною. Він так і залишився в містечку Хеворт, у пасторському будинку. Заміжжя 38-літньої Шарлотти було недовгим: через рік, у 1855 , вона померла від передчасних пологів. Патрік Бронте просив подругу дочки, відому романістку Елізабет Гаскелл, написати про Шарлотту книгу. Вона взялася за це з властивою їй сумлінністю: відвідала всі місця, де довелося жити і працювати Шарлотті, побувала й у Брюсселеві, де бачилася із сімейством Еже. У 1857 р. з'явилася її правдива і сильна книга "Життя Шарлотти Бронте". Надзвичайний успіх роману "Джейн Ейр" пояснюється тією сміливістю, з яким письменниця малює почуття любові; навіть передові письменники-чоловіки тієї епохи (Диккенс і Теккерей) не зважувалися на таке зображення. Тим більше несподіваним для англійської публіки був голос справжньої пристрасті, що пролунала на сторінках роману, написаного жінкою, провінційною гувернанткою. У Рочестера це пристрасть, що змітає всі перешкоди, у Джен - пристрасть, що вступила у боротьбу з загостреним почуттям боргу. Сюжет роману зв'язаний із тривалою романтичною традицією: він не дуже правдоподібний, хоча в цьому приховано і своєрідна чарівність. Позначилося читання готичних романів і добутків романтиків. Замок Рочестера, що ховає похмуру таємницю, раптові появи жахливої жінки, перерване весілля, отримане героїнею багата спадщина, пожежа, у якому гине дружина Рочестера і його замок, нарешті, щасливий кінець - усе це цілком відповідає канонам захоплюючого, романтичного роману. В образі Рочестера явно відчуваються байронічні риси. Але Шарлотта Бронте залишається реалісткою в самому головному - у правдивому і типовому зображенні соціального середовища, соціальних відносин і людських характерів. Дочка священика, вона не зупинилася перед убивчою сатирою на духівництво. Найбільш відразливий і гротескний образ у романі - священик Броклхерст, "опікун " і, по суті, убивця дівчаток-сиріт у Ловудской школі. Ідеалізовані образи священиків, лагідних і далеких користі, що наводнювали викторианську літературу, відкинуті Шарлоттою Бронте, яка добре знала клерикальне середовище. У якому вона зустрічала два типи священиків - суворих фанатиків і сімейних деспотів (такий був її батько) і лицемірів, прикривающих благочестивими фразами свою прихильність до земних благ. Обоє ці типу виведені в її романі. Молодий пастор Сент-Джон наділений красою і чеснотою, вірністю релігійному боргу; але, власне кажучи, це педант і фанатик, що приносить у жертву всі живі почуття і людські відносини. Письменниця тонко помічає навіть відтінок сухого егоїстичного розрахунку в ідеалах і вимогах Сент-Джона, у його міркуваннях про вищий християнський борг: пропонуючи Джен Ейр шлюб без любові і спільну місіонерську діяльність в Індії, він прагне придбати покірну і покірливу подругу, майже рабиню. Недарма Джен Ейр відповідає йому гнівною одповіддю: вона бачила і спробувала справжнє коханняі, хоча втекла від його, тепер застрахована від холодних догматів, що принижують людське почуття. Земна пристрасть і земне щастя залучають її, а не самогубне місіонерське служіння. У пориві гніву вона говорить Сент-Джону, що нехтує і його самого і його любов. Скільки сміливості потрібно було молодій письменниці, дочці пастора, щоб відкрито повстати проти релігійних ідеалів самозречення, проти традиційного (і в основі своєї шовіністичного) прославляння британського місіонерства! Настільки ж нещадна Шарлотта Бронте і до будь-яких проявів накопичення, преклоніння перед грошима. Жахлива історія шлюбу, що перетворився для містера Рочестера в безвихідну трагедію: спочатку, у юності, він стає жертвою мерзенної торгашеської угоди між двома багатими родинами, що сховали від нього щиросердечну хворобу нареченої; потім він виявляється прив'язаним на все життя до невиліковно хворої, божевільної жінки . Письменниця виступає тут проти англійських державних законів про шлюб, починає суперечку, що продовжать такі колоси, як Ґолсуорсі і Шоу. Фінал роману, коли Джен Ейр повертається до покаліченого, осліплому, збіднілому містера Рочестера і приносить йому допомогу і розраду, перетворюється у своєрідний апофеоз героїні. Світло жертовного служіння Джен Ейр улюбленому людині, а також уміння письменниці передати розжарення пристрастей, глибину виникаючих у героїв питань і переживань знімають той відтінок солодкуватості і фальші, що був зазвичай притаманний happy end, щасливому кінцю викторианского роману.
Кілька теплих днів порадували нас яскравим сонечком , але сьогодні знову хмари заволоділи небом і здається що сонце ніколи крізь них не проб"ється. я розраджуюсе себе тим що якби там не було а діло йде до літа і вже скоро потеплішає . Цими вихідними я нарешті змогла переглянути нову версію Чуття і Чутливості від ВВС, про яку я вже раніше трохи вам розказувала. Маю сказати що серіал мені дуже сподобався, повні відкриті образи героїв і поступова, хронологія подій дуже цікаво розкривають історію, з зовсім несподіваного боку. Тут не лише показані характери Елінор та її сестри Меріенн , але й розкриті також чоловічі образи полковника Брендона і Віллобі. Історя кохання Меріенн і Віллобі розгортається повільно і ми бачимо як дівчина закохується, і від цього розчарування яке вона потім переживає сильніше виражене тут. Ще доволі гарно і зовсім нераптово показані її стосунки з полковником, тут ми справді бачимо поступову симпатію і згодом закоханість. У серіалі автор сценарію використав крихітні моменти, яких не має у книзі ,але які чудово доповнюють саму історію. Так ми бачимо турботливого полковника Брендона коли він відвідує свою вихованицю, потім чудовий момент ,оли Брендон привозить Меріенн у свій розкішний маєток і показує їй затишний будинок і природу навкруги. І кінець став справді несподіваним і приємним! то справді варто було почекати щоб переглянути цей фільм . Усім раджу!!!
P/s Емма Браун виявилася повним розчарування я навіть не змогла дочитати цю книгу, нічого від Шарлотти Бронте крім початку і імені на обкладинці, у цій книзі немає. Ні стилю і ні духовності нічого!!!! Повне розчарування, це мені урок николи не купувати книги великих авторів , які дописував хтось інший. Це лише витрачені даремно витрачені кошти на абсолютний непотріб. У Шарлотти Бронте кожне речення мало шарм і стиль, абсолютно своєрідний і унікальний, цей роман можливо і став бі шедевром ,якби вона встигла його дописати, а так ми бачимо зовсім дешевий стиль написання, до того ж сама історія настільки затягнути і нецікава що її просто неможливо читати
Чи ви знайомі з героїнею канадської письменниці Люсі Мод Монтгомері Енн Ширлі? Ні! А поміж тим цій героїні скоро виповниться 100 років , і мільйони прихильників руденької дівчинки з яскравою уявою ,будуть свядкувати її день народження. На жаль українською мовою книги Л.Монтгомері досі не перекладені, отож доводить самостійно виправляти цю несправедливість. Але маю надію що всеж скоро наші видавництва нарешті докладуть зусиль для того , щоб і наші читачі познайомляться з книгам ЛММ на професійному рівні, ну а поки що пропоную вам свій авторський переклад, він непрофесійний , але я намагалася зробити вся як найкраще .
Енн з маєтку Зелені Дахи Розділ 1
Місіс Рейчел Лінд дивується Дім місіс Рейчел Лінд стояв якраз у тому місті, де широка дорога що вела в Евонлі, поринала в невеличку долину, окантовану з обох сторін заростями вільхи і папороті, і де її перетинав струмок, який брав свій початок далеко, ще в лісах , які оточували старе подвір’я Катбертів. Там на початку своєї течії , цей струмок був капризним і волелюбним, стрибав каскадами і розливався невеличкими темними і таємничими ставками, та до того часу як він потрапляв в Долину Лінд, це вже був спокійний , і вихований маленький потік, тому що навіть струмок не міг протікати повз дім Рейчел ЛІнд без належного виконання правил пристойності. Він, напевно, розумів те, що місіс Рейчел, сидячи біля вікна, уважним поглядом споглядає все, що відбувається навкруги, починаючи від струмків і дітей, і якщо вона помітить що небуть дивне і неприйнятне, то не матиме спокою , поки не дізнається «навіщо» і «чому».
Багато є людей, як в Евонлі, так і за його межами, котрі люблять цікавитися справами своїх сусідів, забуваючи при цьому про свої власні. Та місіс Рейчел Лінд належала до тих обдарованих осіб, які, незважаючи на велику цікавість до справ ближніх, прекрасно справлялася і з власними. Вона була чудовою господинею, в її домі усе сяяло: вона вела кружок рукоділля для дівчаток, допомагала організовувати заняття в недільній школі, була належною підтримкою благодійної організації при місцевій церкві і товариства підтримки місіонерів. І при всьому цьому в місіс Рейчел досить було часу, щоб годинами сидіти біля вікна своєї кухні, в’язати на спицях ковдри з грубих бавовняних ниток – а зв’язала вона їх вже шістнадцять, як з поважним трепетом в голосі, говорили одна одній господині в Евонлі,- і без спочинку наглядати за дорогою, яка тут звертала в долину, а потім звивалась вверх по крутому червонуватому пагорбі. Так як Евонлі займав маленький півострів в формі трикутника, що досягав лиману Святого Ловренса, і був оточений з двох боків водою, всякий, хто прямував у це селище або з нього, повинен був пройти по цій дорозі що прямувала на пагорб. І тому сам про це не знаючи з’являвся перед всевидящими очима місіс Рейчел Якось раз на початку червня вона сиділа на кухні на своєму звичному місті. Тепле , яскраве сонце заглядало у вікно. Сад, що розкинувся на схилі пагорба за будинком, стояв у чудовому весільному вбранні блідо-рожевих квітів, над якими з дзижчанням вилися плеяди бджіл. Томас Лінд – скромний чоловічок , котрого всі в Евонлі називали „чоловік Рейчел Лінд”, - сіяв свою пізню ріпу на схилі за корівником, і Метью Катберт теж повинен був сіяти свою на великому полі біля струмка, поруч з Зеленими Дахами. Місіс Рейчел знала, що повинен, тому що чула напередодні, як він говорив Пітеру Моррісону в магазині Вільяма Блера в Кармоді, що збирається сіяти ріпу наступного дня після обіду. Зрозуміло, Пітер сам спитав його про це, тому що Метью Катберт не належав до числа тих людей, які говорять про те, про що їх не запитували . Одначе ось він, Метью Катберт, о пів на четверту, в будний день, поволі прямує дорогою в долину. І що найдивніше – це те, що на ньому його найкращий костюм і білий комірець – незаперечний доказ того, що він їде кудись з Евонлі. І їде він у калясці запряженій гнідою кобилою, з чого ясно, що шлях в нього не близький. То куди ж Метью Катберт їде і навіщо він туди їде? Якби це був будь-який інший чоловік в Евонлі, місіс Рейчел, хвилинку подумавши, легко змогла б відповісти на ці питання. Але Метью так рідко виїзджав з дому, що тільки щось дуже необхідне і незвичайне могло змусити його вирушити у дорогу. Він був рідкісно не рішучим чоловіком, і вирушити туди, де б він опиниться в товаристві незнайомих йому людей чи де б йому знадобилося б з кимось розмовляти, було для нього тяжким випробуванням. Метью з білим комірчиком, в калясці – таке рідко траплялось. Місіс Рейчел довго думала про це, але так ні до чого не додумалася, і вся привабливість безтурботного вечора була для неї втрачена. -Доведеться після чаю відвідати Зелені Дахи і дізнатися в Марілли, куди він поїхав і навіщо,- кінець кінців вирішила ця поважна жінка. – Він ніколи не вирушав до міста в цю пору року і ніколи не їздив в гості. Якби у нього закінчилося насіння і потрібно було за ним їхати, то він не чепурився б і не брав каляску. Не виглядає щоб він їхав по лікаря, - для цього він їхав надто повільно. Одначе щось напевно трапилось з учорашнього вечора , що змусило його виїхати з дому. Таємниця не інакше, скажу я вам! І я не заспокоюсь поки не дізнаюся, що ж змусило Метью Катберта виїхати сьогодні з Евонлі. І ось після чаю місіс Рейчел попрямувала в Зелені Дахи. Йти було недалеко. Від Долини Лінд до просторого, будинку що потопав в садах, де жила сім’я Катбертів, було чверть милі по велікий дорозі. Правда, потім потрібно було ще пройти по досить довгій стежці. Батько Метью Катберта , так само сором’язливий і мовчазний , як і його син, старався закладаючи своє господарство, розташувати його як умога далі від сусідів, біля самого лісу. Зелені Дахи були збудовані на самому длекому куточку землі що належала йому і стояли там до цього дня, ледь помітні з дороги, на краю якої дружньо розташувалися інші будиночки Евонлі. Місіс Рейчел ніяк не могла назвати дім, збудований в такому місті , житлом. Це так, просто дах над головою, скажу я вам, - говорила вона сама собі, крокуючи по зарослій травою і обсадженій кущами шипшини доріжці з глибокими коліями.- Нічого дивного, що Метью і Марілла обоє дещо дивні, вони ж живуть як відлюдники. Звичайно, якщо дерева можуть скласти компанію, то тут їх доволі. Та я віддаю превагу дивитись на людей. Правду кажучи, вони обоє, здається, всім задоволені, та я думаю вони просто звикли до такого життя. До всього можна звикнути, як казав той ірландець, котрого прирекли на повішання З цими словами місіс Рейчел ступила з доріжки на задній двір Зелених Дахів. Весь зелений, дуже чистий, двір цей був обсаджений з однієї сторони високими старими вербами, а з другої – рівними пірамідальними тополями. Ні однієї ненароком впавшої палички чи камінчика не було видно, бо безсумнівно місіс Рейчел помітила б якби вони там були. Глибоко в душі вона була впевнена, що Марілла Катберт підмітає двір так часто , як і дім. Можна було обідати просто на землі не боячись проковтнути грудочку бруду. Місіс Рейчел енергійно постукала у двері кухні і почувши „ заходьте” , увійшла. Кухня в Зелений Дахах була просторою і веселою... чи , скоріше, була б веселою, якби не вражаюча, лякаюча чистота, яка робила її схожою на вітальню, в якій ніхто ніколи не буває. Вікна виходили на схід і на захід. З західної сторони крізь вікно, що виходило на задній двір, в кухню лився потік м‘якого червневого сонця. А східне вікно, крізь яке можна було бачити всіяні білими квітами вишні в саду і стрункі берези що злегка колихалися в долині біля струмка , зеленіло від плюща що вився навколо нього. Тут зазвичай і сиділа Марілла Катберт, якщо вона все ж вирішувала сісти і відпочити, при цьому завжди з не довірою споглядала на сонце, яке здавалось їй занадто вже веселим і вільнодумним для цього світу, до якого належало відноситись з усією серйозністю. Тут сиділа вона і тепер з в’язанням у руках. Стіл за нею був накритий для вечері. Місіс Рейчел ще не встигла як слід закрити двері, а вже помітила все, що стояло на цьому столі. Там стояло три прибора, так що Марілла, напевно, чекала, що хтось приїде на чай разом з Метью. Та посуд був буденний , в вазочці - тільки яблучне повидло, на блюдці – всього лише один сорт печива, отож гість якого чекали, напевно не був важливою особою. Тоді що ж означали білий комірець Метью і гніда кобила? Місіс Рейчел зовсім розгубилася не в змозі розгадати дивовижну таємницю, що так несподівано огорнула зазвичай такі тихі і зовсім не таємничі Зелені Дахи - Доброго вечора, Рейчел, - сказала Марілла бадьоро. – Погода чудова , правда? Сідай , будь –ласка. Як там всі ваші поживають? Щось таке, що , не маючи іншого визначення, можна було назвати дружбою, завжди існувало між Маріллою Катберт і місіс Рейчел, незважаючи – чи, можливо , саме завдяки - несхожості натур Марілла була високою худою жінкою з фігурою з самих кутів без всяких вигинів. Її темне волосся, в якому вже виднілося кілька сивих пасм , було як звичайно, закручено в цупкий маленький вузол на потилиці і безжально проколотий двома металевими шпильками. Вона мала вигляд жінки не надто широких поглядів, але з грізною совістю, такою вона й була. Однак щось контурах її рота, лише трішечки помітне, дозволяло запідозрити в ній почуття гумору. - В нас всі здорові, - сказала місіс Рейчел. – Я перелякалась, чи не захворів у вас хтось, коли побачила Метью в калясці. Я подумала, невже він поїхав за лікарем.
Губи Марілли здригнулись в розуміючій посмішці. Она очікувала на прихід місіс Рейчел, знаючи , що вигляд Метью , який їде по дорозі в калясці, буде настільки незвичним явищем, що виявиться занадто тяжким випробуванням для цікавої сусідки.
- О ні, я цілком здорова, хоча вчора в мене дуже боліла голова,- сказала вона. – Метью поїхав на станцію в Брайт Рівер. Мі беремо на виховання маленького хлопчика з сирітського притулку що в Новій Шотландії. Він приїде сьогодні вечірнім поїздом. Якби Марілла сказала, що Метью поїхав на станцію забрати кенгуру , отриманого з Австраліі, це не вразило б місіс Рейчел більше ніж щойно почуте. Вона оніміла на цілих п’ять секунд. Було мало ймовірно що Марілла захотіла пожартувати з неї, та місіс Рейчел була готова припустити навіть таке. -Ти що серйозно , Марілла? –запитала вона, коли до неї повернулась спроможність говорити. - Так, звичайно, - відповіла Марілла, так ніби брати хлопчикім з сирітського притулку у Новій Шотландіі входило до числа звичних весняних робіт в будь-якому поважному маєтку в Евонлі, а не нечуваним досі нововведенням. Місіс Рейчел відчула, що зовсім втратила душевну рівновагу. Димки її складались з одних лише вигуків. Хлопчик! Марілла і Метью Катберти беруть на виховання хлопчика! З сирітського притулку! Та це кінець світу! Після такого вже ніщо не здивує! Ніщо!
- Та як вам тільки в голову таке прийшло? – з не згодою в голосі спитала вона. Приймаючи рішення , її поради навіть не спитали, і тому слід було висловити своє не задоволення.
-О ми думали про це досить довго, точніше, цілу зиму, - відповіла Марілла.-Місіс Спенсер була в нас тут перед Різдвом і сказала, що навесні збирається взяти на виховання маленьку дівчинку з притулку в Хоуптауні. Там, в Хоуптауні , живе її кузина. Місіс Спенсер відвідувала її і дізналася все про цей притулок. Так ось з тих пір, ми з Метью постійно повертались у розмовах до цієї теми. Ми вирішили взяти хлопчика. Метью не молодий, ти знаєш, йому за шістдесят и він тепер не такий бадьорий, як раніше. І з серцем у нього не все гаразд. А ти ж знаєш, як важко зараз найняти кого-небуть, щоб допомагав в маєтку. Тут немає нікого, крім цих дурненьких французьких підлітків. Тільки когось з них приставиш до роботи і чогось навчиш, як він зразу втікає на завод де консервують омарів, або в Сполучені Штати. Спочатку Метью пропонував взяти хлопчика з Англії. Але я твердо сказала – ні. „Можливо, вони і непогані, я нічого проти них не маю. Та я не хочу мати справи з лондонськими вуличними хлопчиськами,-сказала я. – Нехай він буде принаймі, місцевий. Звичайно , ризик є кого б ми не взяли. Та мені буде легше на душі, і спатиму я спокійно коли ми візьмемо канадську дитину». Так от кінець кінців ми вирішили попросити місіс Спенсер вибрати для нас хлопчика, коли вона поїде щоб брати дівчинку для себе. Минулого тижня, ми дізнались що вона вже їде, і через сім‘ю Роберта Спенсера попросили її привезти нам кмітливого, симпатичного хлопчика років десяти- одинадцяти. Ми зважили , що це найкращий вік – досить дорослий щоб допомогти по господарству – і досить маленький ,щоб правильно його виховати. В нас він знайде дім, добру сім’ю, і отримає освіту. Сьогодні прийшла телееграма від місіс Спенсер - поштар приніс її з станції – там сказано, що вони приїдуть поїздом о п’ятій тридцять. Метью поїхав на станцію в Брайт Рівер щоб зустріти його. Місіс Спенсер висадить його там, а сама звичайно попрямує до Вайт- Сендс. Місіс Рейчел пишалась тим , що завжди висловлювала свою думку без всіляких недомовок. Саме це вона зараз і зробила, вже визничивши своє відношення щодо цієї приголомшливої новини. - Ну, Марілла, я прямо тобі викладу , що я думаю. Ви робите жахливу дурницю! Це ризик, скажу я вам. Ви не розумієте що робите! Ви берете у свій дім чужу дитину, не знаючи абсолютно нічого ні про неї, ні по її характер, ні про її батьків , ні про те, якою вона може вирости. Ось , якраз на минулому тижні я читала в газеті, як один фермер з дружоною, з цих же місць , взяли хлопчика з сирітського притулку, а той взяв і підпалив вночі їхній дім -навмисно підпалив, Марілла,- і чуть не спалив їх самих прямо у ліжках. І я знаю ще випадок, коли всиновлений хлопчик висмоктував всі сирі яйця – вони не могли його від цього відівчити. Коли б ви спитали мою думку у цій справі – чого ви не зробили, Марілла, - я сказала б: зарради всього святого, і не думайте про це! От так от!
Це запізніле застиреження, здавалось, не образило і не схвилювало Маріллу. Вона не переставала працювати дротами
-Не заперечую , у тому , що ти кажеш Рейчел, багато правди. В мене самої є деякі сумніви. Та Метью дуже прив’язався до цієї думки. Я зрозуміла це тому й погодилася. Метью так рідко чого-небуть хоче, що коли таке трапляється, я завжди відчуваю, що мій обов’язок поступитися. А що стосується ризику, то він є майжее в кожній справі. Ризик є і тоді, коли люди мають власних дітей, якщо на те пішло, - теж не відомо що з них виросте. А Нова Шотландія – це зовсім близько від нашого острова. Інша справа, коли б ми брали дитину з Англії чи Сполучених Штатів. Канадська дитина не може аж надто відрізнятися від нас.
- Ну, сподіваюся, все буде добре,- сказала місіс Рейчел тоном, який свідчив, що вона сильно у цьому сумнівається. – Тільки не говори потім, що я тебе не попереджала , якщо він спалить Зелені Дахи чи насипить стрихніну в криницю – я чула ,такий випадок трапився в Нью –Брамсуіку, де дитина з притулку зробила таке, і вся сім’я померла в жахливих муках. Тільки в тому випадку це була дівчинка.
- Ну, ми беремо не дівчинку,- сказала Марілла, так ніби отруювання криниць було тільки жіночою спеціальністью і не варто було боятися цього зі сторони хлопчика. – Мені б ніколи не спало на думку взяти на виховання дівчинку. І дивуюсь як місіс Спенсер таке робить. Хоча, вона може всиновити і весь сирітський притулок, коли б тільки така думка прийшла їй в голову. Місіс Рейчел залюбки затрималабся і зачекала повернення Метью. Та, подумавши, що до його приїзду залишилось ще , не менше як дві години, вона вирішила пройти далі по дорозі до будинку, в якому мешкала сім’я Роберта Белла, і повідомити їм новину. Її слова без сумніву викличуть синсацію, а місіс Рейчел дуже любила викликати сенсацию. І тому вона пішла, від чого Марілла відчула полегшення, бо відчувала, що її власні сумніви і страхи оживають під впливом похмурих віщувань місіс Рейчел
- Ну і ну, де таке чувано! – вигукнула місіс Рейчел, вийшовши на стежку. – Наче сон. Шкода мені того бідного хлопчину. Метью і Марілла нічого не знають про дітей і захочуть , щоб він був розумнішим і вихованішим його власного дідуся, якщо, звичайно, у нього взагалі був дідусь, що сумнівно. Дивно навіть уявити що в Зелених Дахах з’явиться дитина. Там ніколи не було дітей, тому що Метью і Марілла були вже дорослими, коли їхній батько збудував цей дім...Хоча, хто знає чи були вони взагалі коли небуть дітьми; в це важко повірити, дивлячись на них. Н хотіла б я опинитися на місці цьго сироти. Господи, шкода мені його, скажу я вам! Так, глибоко співчуваючи, говорила місіс Рейчел кущам шипшини. Але якби тільки вона могла бачити те дитя ,що в цей час терпляче чекало Метью на станції, її співчуття були б ще сильнішими і глибшими.
Якщо ви гадаєте куди це я попав(ла) , то не хвилюйтесь саме до мене , я просто знову змінила свій вигляд, скажу вам чесно мій нотатничок дуже подобався мені у тому затишному дізайні , але весна іде і хочеться просто розправити руки і щоб мене підхопив свіжий квітневий вітер , хоча правда зараз він не стільки свіжий як холодний , але всеж весна продовжує боротися з зимою і врешті -решт таки переможе. Тому я вирішила ,що цей свіжий вітряний дизайн трохи освіжить мій нотатничок. Розповім вам трохи про деякі новинки , я сьогодні дізналася, що у моїй улюбленій серії "Маленькі жінки" вийшла друком перша книга про Енн ( її ви бачите вище) я ще не знаю яким буде переклад але обкладинка вже мені подобається. Отож шукайте у крамницях!
Зараз я продовжую читати Емму Браун , книгу яку так і не закінчила Шарлотта Бронте і яку дописувала Клер Бойлен. У назві книги стоїть ім"я Шарлотти, але на мій погляд, субьєктивний , цнее було просто халатністю і недбальством помістити ім"я письменниці на такому бездарному творі. Початок багатообіцяючий був, і то не дивно бо писала сама Шарлотта , але далі це щось жахливе, я не говорю про стиль написання, його не те що не зберегли , він абсолютно інший, до тогож дуже неякісний , таке враження ніби читаеш дешевий роман. Але найгірше мене вразило що автор дозволив собі написати такі моменти, які Шарлотта ніколи не вікористовувала ,адже у неї йшлося лише про почуття , без вульгарщини , навіть у "Містечку" найбільшому творі у Шарлотти ми бачимо стиль у кожному слові, а тут прості слова які нічого не несуть. Я всеж дочитаю цю книгу але насолодіи від неї зовсім немає.
Я в попередній раз розказувала вам про "Великі сподівання", хто всеж таки дослухався до моїх порад і подивився цей фільм сподіваюся залишився задоволеним , особисто я просто щаслива що переглянула його, мені сподобалося все актори, костюми, зачіски, те як розгорталася історія , насправді ВВС просто неперевершено все показало .
Мене так надихнув цей фільм що я створила навіть своє відео присвячене йому ось воно, сподіваюся вам сподобається!
Pip & Estella - Great Expectation
я вже доволі давненько не показувала вам відео про Маргарет і Джона сз півночі і Півдня, я аж ніяк не забула про них і зробила вже купу відео , але сьогодні хочеться показати вам одине нове відео , воно вийшло прохи романтичним а музика просто чудесна
