Я так ясно пам’ятаю як увійшла в Дзеркало. То був похмурий дощовий день , навіть більше надворі буяла гроза ,і я тікала з цього світу у той. Безпечний. Казковий . Чарівний. Так мені здавалося тоді . Та світ, у який я потрапила простими словами не опишеш . Він такий неосяжний. Такий похмурий. Такий магічний. Такий казковий . Такий реальний.
Мене зустріла Лисиця, вона була провідником , для мене в цьому світі . Руда тварина вдень, і руда дівчина вночі. Закохана . Заплутана у своїх людських почуттях, та все ж таки так чітко знає все у цьому Диво-світі .
Скільки минуло ? День. Два. Тиждень… я втратила лік часу, бо за все життя не переживала стільки пригод як тут . Мандрувала дивовижним карликовим містом , і бачила єдинорогів . Побувала на острові фей, і плавала озером де живуть жорстокі лорелеї. А потім було місто голів , підземне ,кам’яне і холодне, там наче серце і почуття застигли , скам’яніли , більше не було радості ,і любові, але й болю не було … майнула думка , а може гойлом бути краще? НІ то смерть ! Я відкинула цю думкиу і поспішила за Лисицею на волю , до сонця. До життя. Та там залишився Вілл. Він вже не хотів відчувати , забув як це жити . Я бігла до сонця за Лисицею, але була ладна повернутися сюди за Віллом….
Коли прийшов час повертатися , і реальний світ покликав мене назад, то я ладна була ховатися у темному замку Сплячої красуні, де мене оберігатиме багряний килим з диких троянд, шипи яких нікого не підпустять, але дивитися на сплячу красу, у вицвілій за сотню років сукні, це буде сумно. І я вирішила повернутися в реальність, залишивши в Задзеркаллі Короля голів і Фею, Джейкоба і Лисицю, переходячи назад крізь дзеркало я поглянула на Джейкоба і впевнилася , що ще неодмінно повернуся у цей світ.
