Чи ви знайомі з героїнею канадської письменниці Люсі Мод Монтгомері Енн Ширлі? Ні!
А поміж тим цій героїні скоро виповниться 100 років , і мільйони прихильників руденької дівчинки з яскравою уявою ,будуть свядкувати її день народження.
На жаль українською мовою книги Л.Монтгомері досі не перекладені, отож доводить самостійно виправляти цю несправедливість. Але маю надію що всеж скоро наші видавництва нарешті докладуть зусиль для того , щоб і наші читачі познайомляться з книгам ЛММ на професійному рівні, ну а поки що пропоную вам свій авторський переклад, він непрофесійний , але я намагалася зробити вся як найкраще .
Енн з маєтку Зелені Дахи
Розділ 1
Місіс Рейчел Лінд дивується
Дім місіс Рейчел Лінд стояв якраз у тому місті, де широка дорога що вела в Евонлі, поринала в невеличку долину, окантовану з обох сторін заростями вільхи і папороті, і де її перетинав струмок, який брав свій початок далеко, ще в лісах , які оточували старе подвір’я Катбертів. Там на початку своєї течії , цей струмок був капризним і волелюбним, стрибав каскадами і розливався невеличкими темними і таємничими ставками, та до того часу як він потрапляв в Долину Лінд, це вже був спокійний , і вихований маленький потік, тому що навіть струмок не міг протікати повз дім Рейчел ЛІнд без належного виконання правил пристойності. Він, напевно, розумів те, що місіс Рейчел, сидячи біля вікна, уважним поглядом споглядає все, що відбувається навкруги, починаючи від струмків і дітей, і якщо вона помітить що небуть дивне і неприйнятне, то не матиме спокою , поки не дізнається «навіщо» і «чому».
Багато є людей, як в Евонлі, так і за його межами, котрі люблять цікавитися справами своїх сусідів, забуваючи при цьому про свої власні. Та місіс Рейчел Лінд належала до тих обдарованих осіб, які, незважаючи на велику цікавість до справ ближніх, прекрасно справлялася і з власними. Вона була чудовою господинею, в її домі усе сяяло: вона вела кружок рукоділля для дівчаток, допомагала організовувати заняття в недільній школі, була належною підтримкою благодійної організації при місцевій церкві і товариства підтримки місіонерів. І при всьому цьому в місіс Рейчел досить було часу, щоб годинами сидіти біля вікна своєї кухні, в’язати на спицях ковдри з грубих бавовняних ниток – а зв’язала вона їх вже шістнадцять, як з поважним трепетом в голосі, говорили одна одній господині в Евонлі,- і без спочинку наглядати за дорогою, яка тут звертала в долину, а потім звивалась вверх по крутому червонуватому пагорбі. Так як Евонлі займав маленький півострів в формі трикутника, що досягав лиману Святого Ловренса, і був оточений з двох боків водою, всякий, хто прямував у це селище або з нього, повинен був пройти по цій дорозі що прямувала на пагорб. І тому сам про це не знаючи з’являвся перед всевидящими очима місіс Рейчел
Якось раз на початку червня вона сиділа на кухні на своєму звичному місті. Тепле , яскраве сонце заглядало у вікно. Сад, що розкинувся на схилі пагорба за будинком, стояв у чудовому весільному вбранні блідо-рожевих квітів, над якими з дзижчанням вилися плеяди бджіл. Томас Лінд – скромний чоловічок , котрого всі в Евонлі називали „чоловік Рейчел Лінд”, - сіяв свою пізню ріпу на схилі за корівником, і Метью Катберт теж повинен був сіяти свою на великому полі біля струмка, поруч з Зеленими Дахами. Місіс Рейчел знала, що повинен, тому що чула напередодні, як він говорив Пітеру Моррісону в магазині Вільяма Блера в Кармоді, що збирається сіяти ріпу наступного дня після обіду. Зрозуміло, Пітер сам спитав його про це, тому що Метью Катберт не належав до числа тих людей, які говорять про те, про що їх не запитували .
Одначе ось він, Метью Катберт, о пів на четверту, в будний день, поволі прямує дорогою в долину. І що найдивніше – це те, що на ньому його найкращий костюм і білий комірець – незаперечний доказ того, що він їде кудись з Евонлі. І їде він у калясці запряженій гнідою кобилою, з чого ясно, що шлях в нього не близький. То куди ж Метью Катберт їде і навіщо він туди їде?
Якби це був будь-який інший чоловік в Евонлі, місіс Рейчел, хвилинку подумавши, легко змогла б відповісти на ці питання. Але Метью так рідко виїзджав з дому, що тільки щось дуже необхідне і незвичайне могло змусити його вирушити у дорогу. Він був рідкісно не рішучим чоловіком, і вирушити туди, де б він опиниться в товаристві незнайомих йому людей чи де б йому знадобилося б з кимось розмовляти, було для нього тяжким випробуванням. Метью з білим комірчиком, в калясці – таке рідко траплялось. Місіс Рейчел довго думала про це, але так ні до чого не додумалася, і вся привабливість безтурботного вечора була для неї втрачена.
-Доведеться після чаю відвідати Зелені Дахи і дізнатися в Марілли, куди він поїхав і навіщо,- кінець кінців вирішила ця поважна жінка. – Він ніколи не вирушав до міста в цю пору року і ніколи не їздив в гості. Якби у нього закінчилося насіння і потрібно було за ним їхати, то він не чепурився б і не брав каляску. Не виглядає щоб він їхав по лікаря, - для цього він їхав надто повільно. Одначе щось напевно трапилось з учорашнього вечора , що змусило його виїхати з дому. Таємниця не інакше, скажу я вам! І я не заспокоюсь поки не дізнаюся, що ж змусило Метью Катберта виїхати сьогодні з Евонлі.
І ось після чаю місіс Рейчел попрямувала в Зелені Дахи. Йти було недалеко. Від Долини Лінд до просторого, будинку що потопав в садах, де жила сім’я Катбертів, було чверть милі по велікий дорозі. Правда, потім потрібно було ще пройти по досить довгій стежці. Батько Метью Катберта , так само сором’язливий і мовчазний , як і його син, старався закладаючи своє господарство, розташувати його як умога далі від сусідів, біля самого лісу. Зелені Дахи були збудовані на самому длекому куточку землі що належала йому і стояли там до цього дня, ледь помітні з дороги, на краю якої дружньо розташувалися інші будиночки Евонлі. Місіс Рейчел ніяк не могла назвати дім, збудований в такому місті , житлом.
Це так, просто дах над головою, скажу я вам, - говорила вона сама собі, крокуючи по зарослій травою і обсадженій кущами шипшини доріжці з глибокими коліями.- Нічого дивного, що Метью і Марілла обоє дещо дивні, вони ж живуть як відлюдники. Звичайно, якщо дерева можуть скласти компанію, то тут їх доволі. Та я віддаю превагу дивитись на людей. Правду кажучи, вони обоє, здається, всім задоволені, та я думаю вони просто звикли до такого життя. До всього можна звикнути, як казав той ірландець, котрого прирекли на повішання
З цими словами місіс Рейчел ступила з доріжки на задній двір Зелених Дахів. Весь зелений, дуже чистий, двір цей був обсаджений з однієї сторони високими старими вербами, а з другої – рівними пірамідальними тополями. Ні однієї ненароком впавшої палички чи камінчика не було видно, бо безсумнівно місіс Рейчел помітила б якби вони там були. Глибоко в душі вона була впевнена, що Марілла Катберт підмітає двір так часто , як і дім. Можна було обідати просто на землі не боячись проковтнути грудочку бруду.
Місіс Рейчел енергійно постукала у двері кухні і почувши „ заходьте” , увійшла. Кухня в Зелений Дахах була просторою і веселою... чи , скоріше, була б веселою, якби не вражаюча, лякаюча чистота, яка робила її схожою на вітальню, в якій ніхто ніколи не буває. Вікна виходили на схід і на захід. З західної сторони крізь вікно, що виходило на задній двір, в кухню лився потік м‘якого червневого сонця. А східне вікно, крізь яке можна було бачити всіяні білими квітами вишні в саду і стрункі берези що злегка колихалися в долині біля струмка , зеленіло від плюща що вився навколо нього. Тут зазвичай і сиділа Марілла Катберт, якщо вона все ж вирішувала сісти і відпочити, при цьому завжди з не довірою споглядала на сонце, яке здавалось їй занадто вже веселим і вільнодумним для цього світу, до якого належало відноситись з усією серйозністю. Тут сиділа вона і тепер з в’язанням у руках. Стіл за нею був накритий для вечері.
Місіс Рейчел ще не встигла як слід закрити двері, а вже помітила все, що стояло на цьому столі. Там стояло три прибора, так що Марілла, напевно, чекала, що хтось приїде на чай разом з Метью. Та посуд був буденний , в вазочці - тільки яблучне повидло, на блюдці – всього лише один сорт печива, отож гість якого чекали, напевно не був важливою особою. Тоді що ж означали білий комірець Метью і гніда кобила? Місіс Рейчел зовсім розгубилася не в змозі розгадати дивовижну таємницю, що так несподівано огорнула зазвичай такі тихі і зовсім не таємничі Зелені Дахи
- Доброго вечора, Рейчел, - сказала Марілла бадьоро. – Погода чудова , правда?
Сідай , будь –ласка. Як там всі ваші поживають?
Щось таке, що , не маючи іншого визначення, можна було назвати дружбою, завжди існувало між Маріллою Катберт і місіс Рейчел, незважаючи – чи, можливо , саме завдяки - несхожості натур
Марілла була високою худою жінкою з фігурою з самих кутів без всяких вигинів. Її темне волосся, в якому вже виднілося кілька сивих пасм , було як звичайно, закручено в цупкий маленький вузол на потилиці і безжально проколотий двома металевими шпильками. Вона мала вигляд жінки не надто широких поглядів, але з грізною совістю, такою вона й була. Однак щось контурах її рота, лише трішечки помітне, дозволяло запідозрити в ній почуття гумору.
- В нас всі здорові, - сказала місіс Рейчел. – Я перелякалась, чи не захворів у вас хтось, коли побачила Метью в калясці. Я подумала, невже він поїхав за лікарем.
Губи Марілли здригнулись в розуміючій посмішці. Она очікувала на прихід місіс Рейчел, знаючи , що вигляд Метью , який їде по дорозі в калясці, буде настільки незвичним явищем, що виявиться занадто тяжким випробуванням для цікавої сусідки.
- О ні, я цілком здорова, хоча вчора в мене дуже боліла голова,- сказала вона. – Метью поїхав на станцію в Брайт Рівер. Мі беремо на виховання маленького хлопчика з сирітського притулку що в Новій Шотландії. Він приїде сьогодні вечірнім поїздом.
Якби Марілла сказала, що Метью поїхав на станцію забрати кенгуру , отриманого з Австраліі, це не вразило б місіс Рейчел більше ніж щойно почуте. Вона оніміла на цілих п’ять секунд. Було мало ймовірно що Марілла захотіла пожартувати з неї, та місіс Рейчел була готова припустити навіть таке.
-Ти що серйозно , Марілла? –запитала вона, коли до неї повернулась спроможність говорити.
- Так, звичайно, - відповіла Марілла, так ніби брати хлопчикім з сирітського притулку у Новій Шотландіі входило до числа звичних весняних робіт в будь-якому поважному маєтку в Евонлі, а не нечуваним досі нововведенням.
Місіс Рейчел відчула, що зовсім втратила душевну рівновагу. Димки її складались з одних лише вигуків. Хлопчик! Марілла і Метью Катберти беруть на виховання хлопчика! З сирітського притулку! Та це кінець світу! Після такого вже ніщо не здивує! Ніщо!
- Та як вам тільки в голову таке прийшло? – з не згодою в голосі спитала вона. Приймаючи рішення , її поради навіть не спитали, і тому слід було висловити своє не задоволення.
-О ми думали про це досить довго, точніше, цілу зиму, - відповіла Марілла.-Місіс Спенсер була в нас тут перед Різдвом і сказала, що навесні збирається взяти на виховання маленьку дівчинку з притулку в Хоуптауні. Там, в Хоуптауні , живе її кузина. Місіс Спенсер відвідувала її і дізналася все про цей притулок. Так ось з тих пір, ми з Метью постійно повертались у розмовах до цієї теми. Ми вирішили взяти хлопчика. Метью не молодий, ти знаєш, йому за шістдесят и він тепер не такий бадьорий, як раніше. І з серцем у нього не все гаразд. А ти ж знаєш, як важко зараз найняти кого-небуть, щоб допомагав в маєтку. Тут немає нікого, крім цих дурненьких французьких підлітків. Тільки когось з них приставиш до роботи і чогось навчиш, як він зразу втікає на завод де консервують омарів, або в Сполучені Штати. Спочатку Метью пропонував взяти хлопчика з Англії. Але я твердо сказала – ні. „Можливо, вони і непогані, я нічого проти них не маю. Та я не хочу мати справи з лондонськими вуличними хлопчиськами,-сказала я. – Нехай він буде принаймі, місцевий. Звичайно , ризик є кого б ми не взяли. Та мені буде легше на душі, і спатиму я спокійно коли ми візьмемо канадську дитину». Так от кінець кінців ми вирішили попросити місіс Спенсер вибрати для нас хлопчика, коли вона поїде щоб брати дівчинку для себе. Минулого тижня, ми дізнались що вона вже їде, і через сім‘ю Роберта Спенсера попросили її привезти нам кмітливого, симпатичного хлопчика років десяти- одинадцяти. Ми зважили , що це найкращий вік – досить дорослий щоб допомогти по господарству – і досить маленький ,щоб правильно його виховати. В нас він знайде дім, добру сім’ю, і отримає освіту. Сьогодні прийшла телееграма від місіс Спенсер - поштар приніс її з станції – там сказано, що вони приїдуть поїздом о п’ятій тридцять. Метью поїхав на станцію в Брайт Рівер щоб зустріти його. Місіс Спенсер висадить його там, а сама звичайно попрямує до Вайт- Сендс.
Місіс Рейчел пишалась тим , що завжди висловлювала свою думку без всіляких недомовок. Саме це вона зараз і зробила, вже визничивши своє відношення щодо цієї приголомшливої новини.
- Ну, Марілла, я прямо тобі викладу , що я думаю. Ви робите жахливу дурницю! Це ризик, скажу я вам. Ви не розумієте що робите! Ви берете у свій дім чужу дитину, не знаючи абсолютно нічого ні про неї, ні по її характер, ні про її батьків , ні про те, якою вона може вирости. Ось , якраз на минулому тижні я читала в газеті, як один фермер з дружоною, з цих же місць , взяли хлопчика з сирітського притулку, а той взяв і підпалив вночі їхній дім
-навмисно підпалив, Марілла,- і чуть не спалив їх самих прямо у ліжках. І я знаю ще випадок, коли всиновлений хлопчик висмоктував всі сирі яйця – вони не могли його від цього відівчити. Коли б ви спитали мою думку у цій справі – чого ви не зробили, Марілла, - я сказала б: зарради всього святого, і не думайте про це! От так от!
Це запізніле застиреження, здавалось, не образило і не схвилювало Маріллу. Вона не переставала працювати дротами
-Не заперечую , у тому , що ти кажеш Рейчел, багато правди. В мене самої є деякі сумніви. Та Метью дуже прив’язався до цієї думки. Я зрозуміла це тому й погодилася. Метью так рідко чого-небуть хоче, що коли таке трапляється, я завжди відчуваю, що мій обов’язок поступитися. А що стосується ризику, то він є майжее в кожній справі. Ризик є і тоді, коли люди мають власних дітей, якщо на те пішло, - теж не відомо що з них виросте. А Нова Шотландія – це зовсім близько від нашого острова. Інша справа, коли б ми брали дитину з Англії чи Сполучених Штатів. Канадська дитина не може аж надто відрізнятися від нас.
- Ну, сподіваюся, все буде добре,- сказала місіс Рейчел тоном, який свідчив, що вона сильно у цьому сумнівається. – Тільки не говори потім, що я тебе не попереджала , якщо він спалить Зелені Дахи чи насипить стрихніну в криницю – я чула ,такий випадок трапився в Нью –Брамсуіку, де дитина з притулку зробила таке, і вся сім’я померла в жахливих муках. Тільки в тому випадку це була дівчинка.
- Ну, ми беремо не дівчинку,- сказала Марілла, так ніби отруювання криниць було тільки жіночою спеціальністью і не варто було боятися цього зі сторони хлопчика. – Мені б ніколи не спало на думку взяти на виховання дівчинку. І дивуюсь як місіс Спенсер таке робить. Хоча, вона може всиновити і весь сирітський притулок, коли б тільки така думка прийшла їй в голову.
Місіс Рейчел залюбки затрималабся і зачекала повернення Метью. Та, подумавши, що до його приїзду залишилось ще , не менше як дві години, вона вирішила пройти далі по дорозі до будинку, в якому мешкала сім’я Роберта Белла, і повідомити їм новину. Її слова без сумніву викличуть синсацію, а місіс Рейчел дуже любила викликати сенсацию. І тому вона пішла, від чого Марілла відчула полегшення, бо відчувала, що її власні сумніви і страхи оживають під впливом похмурих віщувань місіс Рейчел
- Ну і ну, де таке чувано! – вигукнула місіс Рейчел, вийшовши на стежку. – Наче сон. Шкода мені того бідного хлопчину. Метью і Марілла нічого не знають про дітей і захочуть , щоб він був розумнішим і вихованішим його власного дідуся, якщо, звичайно, у нього взагалі був дідусь, що сумнівно. Дивно навіть уявити що в Зелених Дахах з’явиться дитина. Там ніколи не було дітей, тому що Метью і Марілла були вже дорослими, коли їхній батько збудував цей дім...Хоча, хто знає чи були вони взагалі коли небуть дітьми; в це важко повірити, дивлячись на них. Н хотіла б я опинитися на місці цьго сироти. Господи, шкода мені його, скажу я вам!
Так, глибоко співчуваючи, говорила місіс Рейчел кущам шипшини. Але якби тільки вона могла бачити те дитя ,що в цей час терпляче чекало Метью на станції, її співчуття були б ще сильнішими і глибшими.
